Електронні ресурси з української мови 7 клас

Електронний підручник https://lms.e-school.net.ua/courses/course-v1:UIED+Ukrainian-language-7th-grade+2020/course/

Електронний ресурс 7 класу https://www.miyklas.com.ua/p/ukrainska-mova#program-7-klas

Члени речення

 https://dovidka.biz.ua/ 10 речень з головними і другорядними (приклади) Джерело: https://dovidka.biz.ua/10-rechen-z-holovnymy-i-druhoryadnymy-pryklady

https://ivanna-site.in.ua/ Другорядні члени речення

Автобіографія Панаса Мирного

Реалізм в українській літературі

В український літературі реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизму, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» Марка Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тим ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використано з позицій народницьких і просвітянських (Степан Руданський, Анатолій Свидницький) та громадсько-програмових (особливо Олександр Кониський). Подальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У Івана Франка, не без впливу Еміля Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Бориса Грінченка і Павла Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); •правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; •принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; •характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; •конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; •вільна побудова творів; •превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; •розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Посилення реалістичного напряму в українській літературі також пов'язане з творчістю Івана Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Ганни Барвінок. Література збагатилася у жанровому відношенні. Набули популярності суспільно-політична, елегійна лірика, сатира. Урізноманітнилася проза, з'явилися соціально-побутові, етнографічно-побутові, психологічно-побутові оповідання, соціально-психологічна новела, соціально-побутова, історична повість, соціально-психологічний роман, роман-хроніка. Збагачується проблематика літератури. Окрім селянської, письменники порушують тему духовенства, міщанства, інтелігенції. Першим українським живописцем-реалістом називають Тараса Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Частина митців культивувала так званий «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до історичних і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Етапи розвитку романтизму та основні поняття.

Поняття романтизму. Основні етапи розвитку та течії романтизму. Назва терміна "романтизм" вказує на зв'язок із середніми віками, коли в літературі був популярний жанр лицарського роману. Романтизмом прийнято називати напрям у мистецтві, який виник у країнах Західної Європи наприкінці XVIII - поч. XIX ст. Назва виникла від французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне. Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції. Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинах. Уперше термін згадується в 1650 р. В Іспанії це слово спочатку означало ліричну і героїчну пісню-романс. Потім епічні поеми про лицарів - романи. Саме слово "романтичний" як синонім "живописний", "оригінальний" з'явилося у 1654 р. Його вжив француз Бальданепарже. Пізніше, на початку XVIII ст., це слово використовувалось уже багатьма письменниками і поетами, у тому числі й письменниками-класицистами. (Зокрема, Поуп називає свій стан романтичним, пов'язуючи його з невизначеністю). В кінці XVIII ст. німецькі романтики брати Шлегелі висунули опозицію поняттю класичний - романтичний. Цю опозицію підхопили і зробили відомою по всій Європі. Так, поняття "романтизм" стало вживатися як термін теорії мистецтва. Письменники-романтики відійшли від традицій класицистів, що наслідували все античне. На противагу їм романтики захопилися оспівуванням Середньовіччя. Вони створювали в дусі Середньовіччя нові картини життя, відкидали суворі канони й правила і понад усе цінували натхнення. Також представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером. Романтики уявляли розум ототожненням прагматизму, тому просвітницькому ідеалу розуму був протиставлений культ почуттів. Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність. Етапи розвитку романтизму Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму. Риси: o зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості; o відведення головної ролі уяві, фантазії, творчості; o виникнення поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм". Ранній романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.) Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В.Скотта, у Німеччині - майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне. Риси: -універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження; -тісний зв'язок із філософією; -тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; -розлад з дійсністю; -різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм. Розвинені форми (20-40-ві рр. XIX ст). Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть у Франції - Віктор Гюго, Ж. Санд, О.Дюма; у Польщі - А. Міцкевич, Юліум Словацький, в Угорщині - Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює живопис, музику, театр. Під впливом європейського романтизму розвивалася американська література, яка вела початок від цього часу і була представлена романістичними творами Дж.Ф.Купера, Е. По. Пізній романтизм (після революції 1848 р.). Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії. Течії романтизму Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості: o не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення; o їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії; o не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві. "Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості: -серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення"; -розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів; -культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість; -гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності; -контраст, антитеза - головні елементи художнього твору. Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей". Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін. Особливості: o перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя; o проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи; o виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви; o вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди; o широке використання риторичних засобів. -> "Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

Романтизм, літературний напрямок

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, що виник на­прикінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Тер­мін «романтизм» упроваджують безпосередньо його пер­ші представники — німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучас­ну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке ха­рактеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет «роман­тичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей. Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2781-romantizm-viznachennya Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Випадки вживання висловлень-вибачень та висловлень-подяки і прохання українцями

Приклади з сучасної української літератури, наведені у СУМ, наводять на думку, що, на відміну від англійської, в українській усі ці слова́ вживаються майже однаково. Тому можна говорити лише про те, як кожен надає особисту перевагу вживанню того чи іншого слова.

• У випадку привернення уваги співрозмовника або передуючи висловлення прохання — перепрошую (СУМ)
• У випадку, коли ви збираєтеся вчинити провину — даруйте (СУМ, значення «3»)
• У випадку вже вчиненої провини — пробачте (СУМ, значення «а») або вибачте (СУМ)
• У випадку висловлення заперечення або незгоди — пробачте (СУМ, значення «б») або вибачте (СУМ)

(https://ukrainian.stackexchange.com)

У випадках вживання висловлень-вибачень та висловлень-подяки і прохання українцями, що належать до вищого прошарку суспільства, найбільш поширеними у діалогічному мовленні виявились наступні експресиви:

• Вибач(те)! та його похідні. Здебільшого вживання цього експресиву супроводжувалося поясненням або обіцянкою відшкодування, що становлять окремі стратегії вибачення.

Наприклад: Вибач за вчинену мною дурницю! Обіцяю, більше такого не повториться.

• Прошу (Вашого) вибачення! Вживання цього висловлення-вибачення найчастіше траплялося у діалогічному мовленні об’єктів дослідження з особами, старшими за віком. Ця формула ввічливого вибачення влучно та ефективно виражає бажання мовця отримати пробачення за сказане чи вчинене та має сильніший вплив на слухача, аніж стандартні види однослівних вибачень.

Наприклад: Прошу (Вашого) вибачення! Я не мав наміру образити Ваші вподобання!