Генрік Ібсен (1828-1906)

"Чиста совість — найкраща подушка" (Г. Ібсен).
Народився майбутній драматург у невеличкому норвезькому містечку Шиєні в родині заможного комерсанта. Коли йому було вісім років, батько збіднів, і для сім’ї настали важкі часи. Шістнадцятирічним Генрік став учнем аптекаря в Гемстаді, де мешкало лише 800 чоловік. Про що він думав, протягом шести років розтираючи порошки, готуючи пігулки та притирки гемстадцям? Можливо, про ненаписані картини (бо ж мав неабиякий малярський хист), а може, про несправедливість соціального устрою, ймовірно, також, що про майбутні п’єси… 
А поки що він готувався до іспитів на медичний факультет університету і писав запальні сонети, звернені до короля Оскара, усіх шведів і норвежців, сенс яких міг би бути втілений у гаслі «Пробудіться, скандинави!» 

Після переїзду до Христіанії (тепер Осло) Ібсен з головою поринув у суспільно-політичне життя. Його перша п’єса «Катиліна» була відхилена і  театром, і видавцями. Тоді письменник видав її власним коштом, а згодом майже весь тираж продав сміттяреві. Проте ця публікація зробила Ібсенові ім’я у студентської молоді. Доля наступної п’єси була ліпшою. «Богатирський курган» не лише витримав дві постановки, а й приніс авторові такі-сякі кошти. Правда, матеріальних проблем Ібсена вони не вирішили, і він частенько під час обіду зникав із дому, а потім казав, що десь уже поїв. У цей період Ібсен був радше політиком, ніж письменником, і дуже скоро розчарувався в політичних діяннях того часу. Він прийняв пропозицію відомого скрипаля Олле Булла поїхати до Бергена й обійняти посаду інструктора національного театру. Роки роботи там і стажування в театрі Копенгагена стали для Ібсена справжньою школою театральної майстерності. Тож коли в Христіанії відкрився Національний норвезький театр, його очолив Ібсен. У цей час Норвегія переживала період національного самоусвідомлення та відродження. Ібсен став активним учасником руху за створення самобутньої норвезької культури, часто шляхом заперечення данської, яка тоді домінувала в повсякденному житті. Але й тут на Ібсена чекало розчарування. Наближення дансько-прусської війни сколихнуло норвезьке суспільство. Здавалося, відродився героїчний дух минувшини, боротьба данського народу стала боротьбою всієї Скандинавії. Король Норвегії та Швеції урочисто пообіцяв допомогти королю Данії. А потім… зовсім «неурочисто» забрав своє слово назад. А норвезькі патріоти так і не прийшли на допомогу данським, тож війну програли… Ібсен написав поему, що закликала до боротьби, і вирушив у добровільне вигнання – жити на батьківщині було неможливо ані морально, ані матеріально. Двадцять п’ять років провів письменник за кордоном, лише двічі відвідавши рідну країну. Сила авторитету Ібсена як носія національної ідеї виявилася такою великою, що була запланована пишна прем’єра ще не написаної (!) п’єси драматурга на музику видатного норвезького композитора Едварда Гріга. П’єса ледь не провалилася ще до прем’єри: прочитавши новий твір Ібсена «Пер Гюнт», Гріг на знак протесту хотів навіть відмовитися писати музику, і лише жорсткі умови контракту змусили митця працювати. Багато хто звинуватив письменника в зраді національних інтересів. Утім, практично кожна п’єса драматурга супроводжувалася скандалом: перша вистава «Союзу молоді» в Христіанії викликала шквал протесту – одні бурхливо аплодували, інші намагалися зірвати постановку; коли в Стокгольмі поставили «Ляльковий дім», суспільство було таке збурене, що на тогочасних запрошеннях на вечори, бажаючи уникнути інцидентів і не зіпсувати спілкування, обов’язково додавали: «Про “Ляльковий дім” просимо не говорити». Проте «не говорити» про цей твір було вже неможливо, бо саме ця п’єса провістила про появу письменника, який дав довершений взірець так званої нової драми, про яку заговорила не лише вся Європа, а й цілий світ. Сприйняття Ібсена в Європі було неоднозначним. З одного боку, постановка деяких п’єс збурювала суспільну думку: в Німеччині «Ляльковий дім» заборонили, автор був змушений змінити і назву, і фінал; у Сіднеї виставу «Лялькового дому» зустріли зливою глузувань, лайливими вигуками і нявчанням публіки. А Берлін, Лондон і Петербург аплодували геніальній Елеонорі Дузе у ролі Нори. Публіка чекала від автора продовження історії Нори, але він мовчав. Тоді за перо взялися інші. Вальтер Безант написав оповідання, в якому донька Нори стала нареченою сина Крогстада, Хельмер спився, а Крогстад перетворився на взірець доброчинності. Американська письменниця Една Ченней запропонувала п’єсі «Повернення Нори» свою розв’язку: Нора стає сестрою милосердя; під час холери вона доглядає Хельмера і вдруге рятує йому життя; після одужання той упізнає Нору і благає повернутися додому, Нора погоджується; діти радісно вітають повернення матері, а різдвяне сонце освічує «диво». У Лондоні твори Ібсена розходилися нечуваним накладом, у Парижі з’являється ібсенівський рух, а по всій Європі створюються театри на нових засадах, щоб ставити п’єси Ібсена. Тим часом газети пишуть: «Ібсен – не драматург, не поет, не філософ, не мораліст, не вчитель, не реформатор, він тільки компілятор найвищою мірою неприємних ексцентричностей»; «Поклоніння Ібсену – істеричне явище, а ібсенізм – божевілля, яким, на щастя, заражені не всі». Та серед «заражених ібсенізмом» були найвидатніші митці доби, зокрема великі ірландці Бернард Шоу, який написав книжку під красномовною назвою «Квінтесенція ібсенізму», і Джеймс Джойс, що покинув Ірландію на знак протесту проти заборони Ірландською Католицькою Церквою п’єс Ібсена. А паризькі газети поставили ім’я норвезького драматурга поряд з іменами Софокла і  Шекспіра…